Юрій Фенін: “У вересні пішов у 9-й клас, а через два місяці дебютував у Вищій лізі”: від унікального рекорду до роботи на хімзаводі

Любомир Кузьмяк відшукав призабутого нападника нашого футболу, чий рекорд нікому не вдалося побити досі. Звати рекордсмена Юрій Фенін. Несподіваний ексклюзив “Футбол 24”.

Цей рекорд є одним із найбільш давніх в історії українського футболу. У листопаді 1992-го в матчі Таврії та Зорі-МАЛС наставник сімферопольців Анатолій Заяєв випустив на поле 9-класника Юрія Феніна. На той момент хлопцю було лише 15 років та неповних 8 місяців.

На жаль, велика кар’єра талановитого уродженця Херсонщини не склалася. З відходом Заяєва рекордсмен втратив місце у складі Таврії та поїхав підкорювати іноземні ліги. І слід зауважити – йому це вдалося. Фенін став чемпіоном Молдови та Естонії, зіграв у кваліфікації Ліги чемпіонів.

До Естонії Юрій перебрався у 2000-му, де створив сім’ю, облаштував дім та розпочав нове післяфутбольне життя. Стартувало воно дуже рано – у 26. Відтоді Юрій Фенін працює на хімічному заводі, а вільний час присвячує футболу – виступає за аматорську команду Maardu Aliens.

– Юрію, ви, мабуть, здогадуєтеся, чому вас можуть розшукувати українські журналісти.

– Так, але цей рекорд було встановлено ще у минулому столітті (Усміхається). Мені тут в Естонії хтось навіть казав, що в українській Прем’єр-лізі зараз віковий ценз діє. Мовляв, молодші за 16 років грати не можуть. Навіть, якщо це жарт, то я не переживаю за потенційне падіння мого рекорду.

– Коли ви взагалі дізналися, що встановили якийсь рекорд?

– Через багато років після того дебюту. Може, це було й раніше, але чітко запам’ятався епізод з 2000 року. Тоді мій батько показав газету “Український футбол”, де публікувалися різноманітні досягнення Вищої ліги. Їх було дуже багато. І один із таких рейтингів очолював я. Якщо дуже добре пошукати, то, можливо, навіть знайду цю газету десь у себе в архіві.

– У Вищій лізі ви дебютували ще школярем.

– Я навчався у 9-му класі. На початку вересня пішов до школи, а рівно через два місяці вперше зіграв за Таврію.

– Коли Анатолій Заяєв почав вас залучати до тренувань з основою?

– Анатолій Миколайович помітив мене у юнацькому чемпіонаті України. Ми грали тоді на виїзді з Миколаєвом, я виступав у команді зі старшими хлопцями 1975-го року народження. Заяєв просто був на трибунах, а після матчу підійшов і запропонував мені та моєму партнеру Віктору Захарчуку з’їздити у Сімферополь. Вітя також родом із Білозерки, згодом грав за херсонський Кристал.

– Невдовзі ви зіграли у Кубку, а потім в чемпіонаті.

– Після тижня роботи з основною командою нас випустили у матчі Кубка України. Якщо у Вищій лізі я дебютував 4 листопада, то у Кубку ще раніше – 21 жовтня. Ми грали із Шахтарем з Павлограда, а Захарчук вийшов на заміну замість мене у другому таймі.

– Історичний матч чемпіонату тривав для вас недовго – ви з’явилися на полі замість Сергія Полстянова на 88-й хвилині.

– Пригадую, як помічник Заяєва Андрій Черемисін гукнув запасним: “Розминайтесь!” А невдовзі мені скомандували готуватися до виходу на поле.

– До м’яча встигли доторкнутися?

– Якщо чесно, не пам’ятаю. Але я старався, бігав, шукав нагоду.

– Школярі потрапляють у команду, яка тільки-но стала чемпіоном України. Старші партнери заспокоювали вас та Захарчука?

– Як такого, хвилювання не було. Все ж перед кубковим поєдинком у мене ноги більше тряслися. Пригадую, як в автобусі їхали на матч – я сильно хвилювався. Напругу зняв автор переможного гола у золотому матчі з Динамо Сергій Якович Шевченко, який сказав: “Не треба переживати. Ми тобі всі допоможемо, не хвилюйся”. Коли у твоїй команді грають такі досвідчені футболісти, як Шевченко чи Сергій Воронежський, вигадувати нічого не треба. Прийняв, віддав – ось і все.

– Додаткову підтримку відчували від Анатолія Заяєва?

– Безсумнівно. Для мене Анатолій Миколайович фактично став футбольним батьком. Мій ранній дебют і той величезний шанс – виключно його заслуга.

– З чого починався ваш шлях у футболі?

– Я народився у Білозерці на Херсонщині. У дитинстві марив футболом, фанатів від Блохіна, Бєланова та Марадони. Батьки мій вибір підтримали і, коли настав момент приставати на пропозицію Заяєва та вступати у Кримське училище олімпійського резерву, тато з мамою мене підтримали.

– В умовах насичених тренувань школа відійшла на другий план?

– Насправді я вчився непогано і був старанним учнем. Трохи футболом займався, потім трохи школі увагу приділяв. У листопаді чемпіонат пішов на перерву, у мене з’явилася нагода надолужити втрачене у науці. Поїхав додому і навіть здавав екзамени за 9-й клас у своїй школі. Коли потім вирушив у оренду в Нову Каховку, то почав відвідувати свою школу частіше.

– Як ви гадаєте, чому Заяєв звернув увагу саме на вас?

– Я непогано бив з двох ніг – удар мав поставлений ще з дитинства. Щоправда, біг не дуже швидко. Зате мав зріст хороший, непогано головою грав. Все-таки, мабуть, щось особливе у моїй грі було.

– Загалом у Вищій лізі ви провели 13 матчів. Яка гра запам’яталася найбільше?

– Першим приходить на згадку виїзний поєдинок з Кременем у Кременчуці. Насамперед тому, що я відіграв його від дзвінка до дзвінка. Запам’яталася гра проти Динамо, де виступали Шевченко та Ребров. Хоча на той час вони ще не були такими відомими. Інша справа Лужний та Леоненко – футболісти з приставкою “супер”! А ще гра з Шахтарем, яку було перервано на 7-й хвилині.

– Маєте на увазі поєдинок, під час якого вибух забрав життя президента “гірників” Ахатя Брагіна?

– Так. Проте у той момент ми нічого не зрозуміли. Нас забрали з поля, команди вирушили у роздягальню. Насправді футболісти не відчули якогось надзвичайного вибуху. Спершу пролунав гучний раптовий шум, а тоді з’явився дим. Лише згодом ми дізналися, що загинув президент Шахтаря. На тому матчі у Донецьку були присутні і наші керівники – ми летіли разом у літаку.

– Чималі аванси та ранній початок кар’єри не створювали для вас додаткового тиску?

– Одна з головних перешкод для мого розвитку – відхід Заяєва. Він залишив Таврію і все змінилося. Приходили різні тренери, клубу стабільності не вистачало. Я комфортно почувався під керівництвом Павла Костіна, однак він довго нас не тренував – у вересні 1994-го тренер загинув у ДТП. Павло Іванович довіряв молоді. Багато дали мені і старші партнери, які виграли перший чемпіонат України: Шевченко, Головко, Волков, Гайдаш.

– За ігровою практикою ви йдете у друголіговий Меліоратор з Нової Каховки. Середовище, де старші дядьки відривали ноги молодому таланту?

– Як не дивно, навпаки. Я отримував задоволення від гри у Каховці. Крім того, я раніше знав тренера Сергія Шевченка, який мене ще у Херсоні тренував. Вдруге і остаточно я Таврію покинув у 1996-му. Заяєв поїхав у Молдову, де почав працювати селекціонером. У Конструкторул Анатолій Миколайович запросив мене та Сергія Махоніна.

– У тому сезоні Конструкторул став чемпіоном.

– І Кубок Молдови виграв. Тільки-но ми приїхали і одразу на фінал потрапили.

– Виступи у Молдові – це ще й досвід у єврокубках. Ваша команда зустрілася з Галатасараєм. І хоч ви на поле не виходили, та вражень залишилося вдосталь?

– У Туреччину я теж літав, хоча у заявку потрапив тільки на домашній поєдинок. Знаєте, коли мене запитують про найкращих вболівальників, я завжди розповідаю про свій досвід у Стамбулі. Ми прибули на стадіон за три години до матчу, а на трибунах вже сиділи фанати. Як же вони кричали! Все злагоджено, відпрацьовано… Коли виїжджали з готелю, то ще у корках все зрозуміли. Нам звідусіль демонстрували: “Отримаєте сьогодні п’ять голів”. Трохи помилилися – ми 0:4 програли. Нічого дивного, за Галатасарай грали Хаджи, Хакан Шюкюр та компанія… Кого там тільки не було.

– Транзитом через Білорусь ви потрапили в Естонію. Чи могли тоді подумати, що ця країна стане для вас рідною?

– Навіть не думав про це. Я звик до теплої Херсонщини та Криму, а тут холод і сніг. Поки я вирішував проблеми з трансфером, мене поставили у стартовий склад Левадії і я у першому ж матчі забив гол. А вже через тиждень ми грали у Лізі чемпіонів. Двічі вигравали у валлійців, закінчили 2:2. Вдома впевнено перемогли 4:0 і вийшли у наступний етап. Приємно, що я відзначився забитим м’ячем. А взагалі, здається, в історії естонського футболу таке трапилося вперше – тутешні клуби ніколи не долали жодного раунду у Лізі чемпіонів.

– Жереб підготував для вас сюрприз у вигляді Шахтаря.

– Було приємно повернутися в Донецьк, в Україну. Мене запитували про рівень Шахтаря, але хлопці потім все самі побачили. Що там казати? У чудовій формі перебував Андрій Воробей, досвідом вражав Сергій Ателькін, класно проявив себе Геннадій Зубов. Приємно було зустрітися зі старими знайомими: Олегом Пестряковим та Сергієм Драновим.

– Після кількох сезонів за Левадію ви доволі рано закінчили з професіональною кар’єрою. У чому справа?

– Мені 26 було, 2003 рік… Трапилося так, що я очікував на пропозицію від клубу про продовження контракту. Однак Левадія цього не зробила. Натомість за тиждень до завершення договору мені повідомили, що я можу шукати собі команду. Та заявитися кудись я вже не встигав. А чекати півроку я не міг. У мене народився син, слід було роботу шукати та сім’ю забезпечувати. Словом, я зіткнувся із серйозною дилемою – з професіональним футболом треба було закінчувати. А тут якраз непоганий варіант запропонували.

– Роботу на хімічному заводі?

– Власником цього підприємства є чоловік з України. От він і порадив спробувати себе у новій діяльності. Я швидко адаптувався, усім задоволений – ось уже 20 років тут працюю. Робота нескладна, цікава.

– У чому її специфіка?

– Я казав, що у школі добре навчався. Мені ці знання знадобилися (Усміхається). Якщо у кількох словах: робота з апаратами, заміси, змішування, розсипання та розливання хімічних елементів. Якось так… Повірте, нічого складного. Мені показали, я все швидко засвоїв. Ризиків для здоров’я немає – підприємство невелике, правила техніки безпеки усі виконуються.

– Ви, мабуть, неодноразово аналізували своє футбольне минуле. З’ясували для себе, у який момент щось пішло не так?

– Чесно? Я ні про що не шкодую. Можливо, я міг краще. Але я задоволений усім.

– З футболом ви не розлучаєтеся і граєте на любительському рівні за Маарду Еліенс.

– У 2003-му розпочав грати з аматорами. Моя команда виступала у другому дивізіоні, зараз змагається у третьому. Підтримую форму, тричі на тиждень відвідую тренування. Зазвичай їду після роботи, а на вихідних у нас матчі. Оскільки взимку в Естонії холодно і снігу по коліна, ми перебралися у зал, граємо у міні-футбол.

– У свої 46 років витримуєте ритм?

– А я виконую роль своєрідного тренера на полі. На таймик здоров’я ще вистачає. Граю на усіх позиціях.

– Естонським футболом цікавитеся?

– По можливості їжджу на матчі збірної Естонії, вболіваю за Левадію, у якій я грав. Варто відзначити нашу Флору, яка вийшла у груповий етап Ліги конференцій. Для Естонії це величезне досягнення, зараз футбол потрохи розвивається.

– У містечку Маарду, де ви осіли, 80% населення складають росіяни.

– У нас невелике дружнє містечко, де мешкає понад 30 національностей. Не знаю чи так багато тут росіян, але російськомовні люди дійсно переважають. Естонську мову я розумію і знаю на початковому рівні. Теоретично я міг працювати в іншій сфері – у мене педагогічна освіта. Проте мого рівня володіння естонською не вистачає, наприклад, для роботи вчителем у школі.

– Про Україну не забуваєте?

– Раніше їздили щороку. Але мого батька вже немає, а маму забрали до себе в Маарду. Тут багато розмов про війну, усі тільки й чекають на мир та спокій в Україні. До речі, зі мною у команді грає хлопець з України, який раніше у структурі Десни займався.

– Ваші діти футболом не горять?

– У мене зростають троє синів, але професійно футболом ніхто не займається. Найстарший вчиться у виші за спеціальністю ІТ, середульший у 9-му класі, а наймолодшому три з половиною роки. Моя дружина – естонка, діти також мають естонське громадянство. Я ж зберіг український паспорт.

– Які враження у синів від відвідин України?

– Ми постійно їздили на Херсонщину усією сім’єю – кожного серпня відвідували мій дім. В Україні їм дуже подобалося. Якщо в Естонії прохолодно, то в Білозерці завжди тепло. Там завжди комфортно, це моя Батьківщина.

football24.ua